Спокуси святого Антонія - Андієвська Емма

СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

I

Я весь в Тобі, так ставши однооким,

Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.

Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча.

Між плівок з’яв я довго й марно никав,

Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,

І от тепер я зупинився, – й наче

На мене одягли прозорі ночви:

І я – вже Ти, який мене спонукав,

Щоб все буття розкрилося, як жолудь,

Тієї миті, як із мене жили

Тягнули біси, ще й – ножем кухонним!

Та попри зло, о Боже мій коханий,

Цей світ, де Ти створив струмки і кедри,

Ні, – не на друзки, як стару макітру!

ІІ

Не світло – нескінченні мури з пемзи,

Що в них застрягли духи пітьми спрутом

І б’ють мене кочергами, – навпроти

Із пащі – просто в серце – довгий пазур,

А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —

І човен. Ти велів мене попрати,

І ось мене колошкають зі спритом

Мармизи пекла зрана і допізна.

Я залишив мерзенне, хиже й підле,

Аби мене скубли отут, як падло,

Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.

Не знаю вже, це я чи світло худне,

Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —

Невже ніколи я – Твоїх осель?

ІІІ

Падіння це чи просто – в світло спуск,

Що так у без’язикість завело,

Аби в мені Ти, Боже, як валун,

Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?

Бісище губку з оцетом – на спис —

Й мені вуста, де на хресті з волань

Я так дослухуюсь Твоїх велінь,

Що я – не я, а світла чорний спазм,

А Ти в мені – ще дужче перегини,

Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони

Повз бісів нескінченні колонади. —

Мене від зла, що колом в колі, нудить,

Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —

Тебе не чути – найстрашніша з мук.

IV

Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,

А я, як безнастанний в Тебе – стук.

Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —

Цей світ для мене, як стара верета.

Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.

Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.

Я так – без шкіри, мозку, без кісток,

Мене ж бо можна і в сльозі зварити.

А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,

І Ти віддав мене гієнам жерти,

Аби бісища – на всі кутні, – й хитро

Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —

Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —

Все знаю, та не доберу чогось.

V

Біс головешки підклада під душу.

Зі шпарки кожної – семиголові гади, —

На сідало посіли й світло гудять.

Чорт власну кишку висмикнув піддашшям

Й очепами – мене гуртом – під дишель,

Аби я на коліна від огиди,

Щоб морок, скориставшися з нагоди, —

Назавжди в серці – небуття підошви.

Чортище збоку, осідлавши лавку, —

Подобою – на ратицях – полівка,

Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —

На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,

І я везу бісівський почт, мов шкапа. —

Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.

VI

Ти – все в мені – і помисли, і дії,

Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.

Тебе я, Боже, серед пекла здибав

Й відтоді все ніяк не відгадаю,

Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.

Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.

І хоча я Тобі себе й віддав був,