Knigionline.co » Поэзия, Драматургия » Спокуси святого Антонія

Спокуси святого Антонія - Андієвська Емма

Спокуси святого Антонія
  • Название:
    Спокуси святого Антонія
  • Автор:
  • Жанр:
  • Язык:
    Русский
  • Издательство:
    Мультимедийное издательство Стрельбицкого
  • Страниц:
    4
  • Рейтинг:
    0 (0 голос)
  • Ваша оценка:
«Сладострастия непорочного Антония» Эммы Андиевской - поэтический сборник, в которой создатель в метафорической форме делает образы популярного библейского сюжета ***. Эмма Андиевская воплотит в жизнь перевод образов живописи литературу, в частности, в строчках сего сборника возможно увидать триптих художника Иеронима Босха «Искушение непорочного Антония», одноименные гравюры М. Шонгауэра и одноименную вид С. Дали. Крупную популярность писательницы принесли житейские произведения «Герострати», «Роман о людском назначения», «Путешествие», «Джалапита», «Тигры», «Сказка о яян», поэтические сборники «Рождение идола», «Наука о земле», «Виллы над морем »,« Миражи »,« Города-валета »,« в питание облики »и др. Эмма Андиевская - украинская писательница и художница, работающая в манере сюрреализма и герметизма. Это прекрасное произведение приоткрывает ширму для человечества во что-то новое и неизвестное. Эмма Андиевская, можно сказать, сама стала самым настоящим воплощение искусства, ее труды должны быть оценены по достоинству, бесспорно. Приятного прочтения!

Спокуси святого Антонія - Андієвська Емма читать онлайн бесплатно полную версию книги

XII

Трикутний біс – із черевом вельможі, —

Калаталом мені між очі брязка.

Тримаючись за довгу шию бризки,

Отрутою чортисько промінь маже,

Аби мені – й останній цей проміжок,

Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,

А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,

Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,

Аби душа – ні даху, – ні родини. —

Я – попіл, що лишився від ридання,

Пожбурений на смітник пітьми – рептух,

Що із-під тліну усвідомив раптом:

Я так поволі, як з-під кия, вчусь,

Що ця моя ганьба – моя єдина честь.

XIII

Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,

А просто – в серці, – як підземний зсув.

Бож Ти – фарватер, де мене несе,

І Ти в мені – на всі лади, як – дека.

Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,

Могила, на якій і хрест осів.

І той струмок в мені, де небеса,

Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.

Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,

Де сатани, – із присвистом, – екіпа.

Мій мозок, як в дірках порожня шанька,

Я так… Мене – до тла – і порошинка,

А я усе ще – маслаки питать,

Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.

XIV

Я заблукав. Цей світ – чавунний килим

На груди, і я гину від ядухи.

На мене біс-повія задом диха

Під вигуки визивні – й ікла скалить.

Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —

О Господи, коли ця погань здохне!

Мене валкують, аби я, невдаха,

Їм на догоду, як фанти на – колір.

Скрізь писки мишачі і пики вовчі,

Я так усю абетку пекла вивчив,

Що ці подоби – все нове і різне —

Для мене – за незмінне і старезне, —

Копита, пазурі і відра жовчі. —

Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.

XV

Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,

Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.

Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,

Мені у серце забива горющий клин.

В цьому содомі я один, – безлистий клен, —

В кайданах тіла – на бісівському етапі.

За мною й піді мною – кишла – пекла типи,

Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.

Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,

Мені по спині і на плечах стрімко плига,

І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —

Бісища натесали з мене купи трісок,

Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.

Я гину, Господи, благаю – озовись!

XVI

Біс у мереживах – рожева колба-пень

На коліщатах (присмерку форпости)

Підкочує під душу дім розпусти.

Ще інші двоє – лисками з купин

(На голім тілі – глиняний жупан) —

Мене у яму, там, де гниль і підступ

(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —

Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —

І знову я стою в черві – по пояс.

Мене бісища – на шматки, як паюс,

Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,

І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —

О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,

Рятуй мене або – від себе відпусти.

XVII

Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —

За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.

До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —

А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.

Перейти
Наш сайт автоматически запоминает страницу, где вы остановились, вы можете продолжить чтение в любой момент
Оставить комментарий