Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Де таке бачили: покинути хрестоносне військо напередодні Великого походу! Заприсягтися звільнити Єрусалим – і не виконати обітниці! Це безчестя!

– Так воно чи ні, але я чув, що Філіп досі не вичухався від арнольдії і може померти, якщо не поїде звідси. Тутешнє сонечко йому припікає, виразки на тілі весь час ятряться, порох, москіти дошкуляють…

– Нічого було тоді приїздити у Святу землю! А як же Гроб Господній? Хіба не він – мета всього походу?

– А я навіть радий, що французький півень забереться з Палестини. Ніхто тоді не підбурюватиме нашого Ґвідо на пихатого Монферрата. Конрад і так показав, чим є для нього Єрусалим: або, каже, подавайте мені негайно корону, або ніякий Гроб Господній я відвойовувати не буду. Як вам таке? Це при Філіпові він корчив із себе ревного борця за віру й першого ворога Саладіна, а тепер, подейкують, зібрався у свій Тир. І що йому хрестовий похід, що йому обітниці?

– Та й справді: без Філіпа Монферрат уже не той. А німці, які досі шанували маркіза, підуть за славним англійським Левом, як каченята за качкою. Філіп тільки заважає походові.

– Істинно присягаюся перед Пречистою Дівою! Чимало французьких лицарів, засмучених рішенням свого короля, вирішили залишитися й виконати обітницю. Їх начебто очолить бургундський Ведмідь. Славний воїн, поганого слова не скажеш! А як же він бідкався, що Філіп їде – кажуть, навіть розридався, переказуючи Річардові волю свого сюзерена…

Солдати говорили про те, що їх передусім непокоїло, адже майже всі вони були пуленами – народилися в Єрусалимському королівстві чи прибули з Європи простолюдинами, сподіваючись отримати тут за вірну службу шмат землі чи заснувати торгівлю зі старою батьківщиною. Та за своє майбутнє щастя вони ще мали повоювати.

Поки що вони просто точили ляси, перемиваючи кісточки своїм очільникам, а їхні голоси в Мартінових вухах поступово перетворювалися на монотонний гомін. Під нього він і заснув, міцно й солодко. Йому наснилася Джоанна – така, якою він часто бачив її у снах: лукава, лагідна, зваблива… Він цілував її яскраві, мов свіжі суниці, вуста, занурював пальці в шовковисте волосся кольору ночі, вдихав вершкові пахощі її шкіри… О, як він жадав її цієї миті забуття! Як хотів володіти нею і зануритися у хвилі млосної насолоди!

– Фіц-Годфрі, ти спиш? – повернув його до реальності розгніваний вигук конетабля.

Довелося вставати, збирати новобранців, які розповзлися по двору, віддавати команди, навчати їх прийомів бою на списах, атакувати, самому сходитися з кожним, незважаючи на тупий біль у плечі.

Клятий де Шампер! Що він міг розповісти сестрі? Чи вона йому?

Під вечір Ейрік повернувся з новинами: Джоанна де Рінель зазвичай відвідує з Беренгарією Наваррською місцеві храми. Завтра вони з королевою збираються на ранкову службу в собор Святого Андре. І хто скаже, що це не везіння, враховуючи, що в таку рань у соборі вкрай мало прихожан?

Від Ейріка з його жвавою, невгамовною та щирою вдачею в Акрі було чимало користі. Чого не скажеш про Сабіра, котрий сьогодні відзначився ще й тим, що завалив старого Єгуду, встромивши йому в горлянку руків’я батога, якого Мартін залишив у таємній кімнаті.

– А що мені було робити, якщо старий геть уже клепку втратив, – виправдовувався сарацин на Мартінові докори. – Почав битися, волати, вити, мовляв, немає більше сили терпіти це ув’язнення. Я й спробував його вгамувати, але трошки переборщив…

Мартінові жаль було старого знахаря. Та і як пояснити все Сарі, котра дуже поважала давнього друга сім’ї? Доведеться збрехати, що Єгуду бен Авріеля просто відпустили. Але що робити з тілом? За такої спеки воно почне швидко розкладатися. От залишити б Сабіра з ним наодинці, щоб насолодився скоєним!