Печера - Марина и Сергей Дяченко (2010)

Сааг рушив уперед. Безпорадність жертви додавала майбутньому вбивству своєрідного солодкуватого присмаку. Сааг ішов – радше, тік назустріч загнаній царні. Переливалися м'язи під лискучою чорною шкірою.

Царна дивилась; у ту саму мить, коли її смерть робила крок над невидимим струмком, в обдертих грудях приреченої тваринки беззвучно вибухнуло бажання жити.

Вона стала дибки; рух скоріше жалюгідний, ніж грізний. Її крихітні ратички не спроможні завдати саагові шкоди, а виводячи з-під кидка шию, вона тим самим підставила під кістяний ніж свій ніжний, з підпалинами, живіт.

Сааг це зрозумів, однак у ту ж саму мить його м'язиста лапа, задня права, вже напружена перед стрибком лапа, втрапила у сховану від очей розколину.

Те, що відчували круглі вуха царни, виявилося для саага несподіванкою. Сп'янілий од своєї влади, ошалілий од смаку ще не пролитої крові, здивований поривом безпомічної жертви, він припустився помилки – не пов'язав у свідомості запах води та образ розколини, по якій ця вода, здебільшого, тече.

Хижак, що за все життя не зробив жодного хибного кроку, волею обставин став незграбний, мов барбак; лапа загрузла глибоко в розколині, роздратований рев підхльоснув царну – стрибнувши з місця, вона пролетіла аж попід самою кам'яною стелею, над головою ревучого звіра, над арсеналом іклів та пазурів, над неспроможною люттю, над криком про несправедливість та нечесну гру; вона мчала, нічого не тямлячи й нічого не відчуваючи, і тільки інстинктивно вишукувала серед каміння єдино правильний, невидимий для ока вихід.

* * *

Лора злякалася, почувши у слухавці її голос.

– Паула?! Що з тобою, я тебе навіть не впізнала…

– Я занедужала, – сказала Паула хрипко. – Я… хвора.

Лора помовчала. Запитала обережно:

– Лікаря викликала?

– Я сьогодні вдома попрацюю, спитай у Розганяя… Можна, я сьогодні вдома попрацюю. Я йому… інтерв'ю розшифрую. Я захворіла…

Лора зітхнула:

– Я передзвоню…

І передзвонила через хвилину:

– Добре, один день маєш, але щоб усе інтерв'ю, щоб на завтра, і щоб матеріали про Ковича… Щось від болю прийми, Пауло.

– Ага, – сказала Паула й поклала слухавку.

Стефана примусила її поміряти температуру, хоч Паула й повторювала похмуро, що ніякої температури в неї немає й бути не може. Стефана не заспокоїлася, поки сестрині заяви не було підтверджено показами термометра; досвід численних Митикових хвороб привчив її вірити, що як немає температури, то про серйозну хворобу не йдеться.

– Пауло, ти сьогодні вдома? Я тоді малого в садок не поведу – і дощ, і все одно вже спізнилися… Добре?

Паулі було все одно.

Сидячи на широкому підвіконні, вона байдуже дивилась, як Стефана – величезна бузкова парасолька – біжить через мокрий двір; під дощем білі плити доріжки здавалися скляними. По шибці скочувались краплини, Паулі здавалося, що весь великий світ, у якому вона звикла почуватися мов удома, – що цей світ пливе, стікає, гойдається.

– Пауло! А ти отак не вмієш!..

Задоволений Митик стояв обома ногами на двох великих термосах. Скориставшись тітчиною розгубленістю, він устиг продемонструвати, чого саме Паула не вміє, – зістрибнув з саморобних котурнів, од чого зелений термос перекинувся й покотився, а червоний лунко тріснув розтрощеною колбою.

– Усе розкажу мамі, – повідомила Паула байдуже. Митик засміявся; Паула знов обернулася до вікна.

Царна НЕ ПОВИННА три ночі підряд рятуватися від того самого саага. Тобто вона, звісно, МОЖЕ тричі від нього врятуватися… Як не виключено, що соняшникові зернята, висипавшись з торбинки, складуться на підлозі в графічне зображення статуї Натхнення. Немає таких фізичних законів, щоб насіння не склалося в картину. Та чомусь ніколи не складається!..