Маруся Богуславка - Пантелеймон Куліш

Попаде! З радощів тобі признаюсь»

Що я – твій брат Івась. Мене вхопили

Січовики в ясир, і я збираюсь

Давно побачить сей куточок милий,

Сю старосвітську низькорослу хату,

Де ти мене, маленького, учила,

Як слухать матері, коритись тату,

Де мати няньчила мене, пестила,

І спатки на руках односила в кімнату». —

IV

«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш

Словами нас ти хижими й звичаєм?

Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,

Що й так уже душі в собі не маєш?

О! Як же се Господь із рук поганських

Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —

«Поганських, навісна? Ні, з християнських!

Бо не орда була то із-над моря

Набігла, а свої у башликах татарських». —

«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —

«Кажу тобі, попаде; повбиралось

Татарами козацтво. Гната Шую

Я й знав: бо вже не раз мені траплялось

Сидіти в нього на коні і в поле

З ним із села летіть по-запорозьки,

«Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе

Нещасній матері, прибіг і «коськи»

Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —

VI

«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці

Збирався цілий вік!» —

«Воно й не шкодить,

Як биті талярі бряжчать в кишеньці:

Такий-то й монастир скоріш знаходить». —

«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —

«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —

«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?

Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —

VII

«Не накладаю, ні! Бо я між ними

Немов на світ удруге народився

І думками про божество святими,

І правдою без хиби просвітився.

Аллах один; нема у нього роду.

Всесилен він, не требує підмоги;

Цурається мерзенного народу,

Що оббиває у царів пороги

І вносить прах земний в небеснії чертоги». —

VIII

«Коли ти думками святими справді

Там просвітивсь, то дай же нам зашиту

Від татарви у нашій рідній хаті,

Щоб не спліндровано нас, не побито». —

«О, ні! Нехай джавур горить-палає

Із ідольством своїм гидким, мізерним;

Нехай огонь зрадливих пожирає,

Що роблять кривди праведним, спасенним

І правовірникам серця возвеселяє»! —

IX

«Мій братику!..» —

«Попаде! Нас навіки

Розділено з тобою. Ся хатина

Мені сестра й рідня; а ви, каліки

Умом, чужі мені, немов скотина». —

«Так хоч хатину пощади святую,

Де вмерла мати, по тобі журившись»! —

«Ні, я по-свойому її вшаную:

Мов дух, перед Аллахом засвітившись,

Нехай перелетить в обитель неземную!

Х

Там сльози матері, як Божі зорі,

Засяють у мене перед очима,

Як серцем потону в блаженстві, в морі

Серед утіх, достойних серафима.

А на землі – земне…

Моя царице!

Сідай зо мною на коня-бахмата,

Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.

Нехай горить стара, мізерна хата:

Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».

XI

У попаді в очу позеленіло…

Дочка, татарин, божники з богами,

Усе пішло кругом і зашуміло,

Мов гай густий під бурею-вітрами…

Кудись вона біжить чи завірюха

Її на дикі крила підхопила

І мчить крізь полом'є та дим, і духа

У грудях бідолашних захопило

І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо,

Лікарю людський останній!

Ти одна нам гоїш духа

В нашій долі безталанній.

Утомившись закривати

В Богуславі людям очі,