Маруся Богуславка - Пантелеймон Куліш
-
Название:Маруся Богуславка
-
Автор:
-
Жанр:
-
Серия:
-
Язык:Украинский
-
Издательство:Мультимедийное издательство Стрельбицкого
-
Страниц:7
-
Рейтинг:
-
Ваша оценка:
Пантелеймон Кулиш - это Украинский прозаик, поэт, этнограф и фольклорист, а так же критик, переводчик, редактор, издатель и историк. Он же является автором концепции «хуторской философии» и создателем «кулишовки» - одной из самых ранних версий украинского алфавита, самый главный автор первого полного перевода Библии на украинский язык. Родился поэт 7 августа в 1819 году, в Воронеже, а погиб 14 февраля в 1897 году в возрасте 77 лет в Оленовке. Состоял в браке с Александрой Михайловной Кулиш ( годы жизни: с 1847год по 1897 год ) .
Маруся Богуславка - Пантелеймон Куліш читать онлайн бесплатно полную версию книги
Попаде! З радощів тобі признаюсь»
Що я – твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату». —
IV
«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —
«Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських». —
«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —
«Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
«Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і «коськи»
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —
VI
«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!» —
«Воно й не шкодить,
Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить». —
«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —
«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —
«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —
VII
«Не накладаю, ні! Бо я між ними
Немов на світ удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвітився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен він, не требує підмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царів пороги
І вносить прах земний в небеснії чертоги». —
VIII
«Коли ти думками святими справді
Там просвітивсь, то дай же нам зашиту
Від татарви у нашій рідній хаті,
Щоб не спліндровано нас, не побито». —
«О, ні! Нехай джавур горить-палає
Із ідольством своїм гидким, мізерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовірникам серця возвеселяє»! —
IX
«Мій братику!..» —
«Попаде! Нас навіки
Розділено з тобою. Ся хатина
Мені сестра й рідня; а ви, каліки
Умом, чужі мені, немов скотина». —
«Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобі журившись»! —
«Ні, я по-свойому її вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвітившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!
Х
Там сльози матері, як Божі зорі,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженстві, в морі
Серед утіх, достойних серафима.
А на землі – земне…
Моя царице!
Сідай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мізерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».
XI
У попаді в очу позеленіло…
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пішло кругом і зашуміло,
Мов гай густий під бурею-вітрами…
Кудись вона біжить чи завірюха
Її на дикі крила підхопила
І мчить крізь полом'є та дим, і духа
У грудях бідолашних захопило
І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.
ПІСНЯ ДРУГА
ДУМА ПЕРВА
Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній!
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.
Утомившись закривати
В Богуславі людям очі,