Маруся Богуславка - Пантелеймон Куліш

В ветхих жилах врала:

Попадя поклони клала,

Всіх святих благала:

Козакові помагати

Турка воювати,

Кораблі його прокляті

На пожар пускати.

«Ти ж, владичице небесна, —

Слізно промовляла, —

Що на полі і на морі

Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом

Байдаки козацькі,

Розбивай небесним громом

Судна бусурманські,

А з них зброю, срібні кубки,

Сукна, златоглави

Козакам подай у руки

Для своєї слави!»

Старосвітська кров шляхетська

В ветхих жилах врала,

І в попа противні думки

З серця викликала.

Бо не з шаблі, з плуга жити

Його предки вчили,

Рідну землю боронити

Щоснаги, щосили.

За козацтво він частенько

З жінкою сварився,

А погримавши, журився

Та богам молився.

Від сладчайшого Ісуса

До Кузьми святого

З-під його густого вуса

Буркотіло слово.

Звав і він богів із неба

Против азіатства,

Та цурався, мов Ереба,

Бурліїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,

На слова Левкові

Дав із жінкою в розмові

Присуд козакові:

І

«І не турбуй мене,

І не дратуй мене

Ти мріями своїми!

Сі безземельники —

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ними.

ІІ

З моря вертаються,

Знов пропиваються,

Знов ходять без сорочки.

Хай їх цураються,

З ними не знаються

Отецькі чесні дочки.

ІІІ

Бо за п'янюгами

Та волоцюгами

Орда сюди вганяє,

І не одно у нас

(Скажемо в добрий час)

Село від них палає».

«Я довідався, чого се,

Козаки охочі

Пропивають у шинкарки

Нащадки жіночі,

І дзижчать, мов злющі оси,

І гудуть шершнями,

Будять нас посеред ночі

Гуком та піснями.

Знай, моя голубко, лихо

Та й велике сталось:

На Цоцорі безголов'є и

Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний

За Дністро й охочих, —

Обізвалась купа сивих

Та підпарубочих;

А середні загукали,

Мов базар жіноцький:

«Нехай знає-пам'ятає

Ясний пан Жовковський

Як пани нам на Вільшанці

Леєстри писали,

Козаків старих до плуга,

До коси вертали»…

«Як же, злющі, одібрали

Із Цоцори вісті,

Миттю до коша зібрали

Тисячу і двісті». —

«Які ж вісті, мій панотче»? —

«Дикі, жено мила!

Розметала нас, мов клоччє,

Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана

Великорозумну,

Що всю Русь обороняла

Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця

У Стамбул страшного,

І висить вона в воротях

У царя гнівного». —

«Ох, мій Боже»! —

«Не лякайся:

Се не все ще горе,

А ось лихо, що зібрались

Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,

Пити да гуляти,

А нас кляті азіати

У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,

Здобич прославляти,

А ми – той Стамбул завзятий

Бранцями сповняти!

Вирвавсь я із рук єхидних,

В хижих єзуїтів,

Та й попавсь в криваві лапи

Наших людоїдів.

Як ті душі погубляють,

Так сі людське тіло,

Та ще й дякуй, мов за добре,

За спасенне діло!

Подивись, он над ворітьми

Значка-комишина:

Се заслужена попівська

Плата-роківщина.

Повтикають комишини,

Ратища по дворах

Та й шукають на горілку

Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься…

Хто не йде на море,

Приймай мовчки від гультяйства

І наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божі!

Де ж шукати правди?

Всюди кривда, лжа, тіснота,

Всюди повно зради».