Зло - Людмила Баграт (2002)
-
Год:2002
-
Название:Зло
-
Автор:
-
Жанр:
-
Язык:Русский
-
Страниц:140
-
Рейтинг:
-
Ваша оценка:
Мистичная мелодрама, героине которой достался подарок судьбы - идеальная любовь. Но лишь мираж... В реальном свете, она попадает под влияние человека, который сеет зло и не остановится не перед чем, даже убийством собственных детей.
Зло - Людмила Баграт читать онлайн бесплатно полную версию книги
- Гаразд. Стою я там з однією… гм… знайомою і раптом бачу тебе. І так цікаво, уві сні я тебе начебто не знаю. Я відкриваю тебе знов, захоплююсь тобою, ніби вперше, і хочу тебе. До нестями хочу твоєї краси, недоторканности, ягіночности. Але дивна річ - ти там не сама. Ти… з іншим чоловіком! - Його руки завмерли на моїй шиї. Пальці оповили її не міцним, проте все таки кільцем. - І в тебе був такий вираз обличчя… - Кільце стиснулося на сантиметр. - Я б сказав, закоханий.
Я відштовхнула його руки і підвелася:
- Годі, Костянтине! Мене не цікавлять твої безглузді сни! Він притиснув мене до столу:
- Не такі вже вони й безглузді. Проте мене цікавить інше. Ти з кимось зустрічаєшся, Марго? Маю на увазі, крім мене?
Я спробувала звільнитися, проте марно:
- Облиш, Костянтине! Я ні з ким не зустрічаюся і насамперед не зустрічаюся з тобою!
Він ще міцніше притиснувся до мене, так, що я майже лягла на стіл:
- Яка відважна спроба! І яка відчайдушна! Ти - смілива дівчинка, Марго. Я тобою пишаюся. І хоч що кажи, я зустрічаюся з тобою. Це головне. І це по-справжньому. І це надовго.
Він зарився обличчям у моє волосся, почав пестити шию, дійшов до вуха:
- Яка ж ти відьма, Марго! Ну чому, чому ти опираєшся? - Він застогнав, вдихаючи мій запах. - Я ж відчуваю вогонь, що палає у твоєму серці. Я бачу це полум'я у твоїх очах. Ти не мені опираєшся, ти собі опираєшся. Даремно. Горіти тобі на цьому вогнищі до кінця життя. Така твоя доля. Не відштовхуй мене! Я хочу зійти з тобою разом на це багаття, я не залишу тебе саму. Якщо вже й розвіятися попелом, то разом з тобою, чуєш? Тільки разом.
Я не витримала і погладила його стегна:
- Пусти мене, Костянтине! Я втомилася.
Він сумно подивився на мене:
- Ні, ти злякалася. Але це нічого. Ти звикнеш. Я допоможу тобі. - Він погладив моє волосся. - Я буду ніжним, обіцяю. Поїхали додому!
Ми спускалися сходами. З вікон віяло нічною прохолодою, я здригнулася, і наступної миті Костянтин уже вкутав мене своїм піджаком. Знайомий жест.
- Костю, сьогодні я розмовляла з Сергієм, - ми вийшли надвір.
- І що?
- І ми посварилися. - Він відчинив переді мною дверцята машини.
- Це добре.
- Для кого? - Я сіла. Він обійшов машину, сів за кермо, завів мотор.
- Для тебе і для нього. Може, нарешті, зрозуміє, що ти не на його зуби.
Я не витримала. Лють, що повільно жевріла в мені ще від розмови з Сергієм, вирвалася на волю:
- Боже мій, яка самовпевненість! В тебе криза віку, ти знаєш? Бачив би свій вираз обличчя, коли це говорив! «Ти не на його зуби». Ну справжній Дон Жуан. Аякже! Двадцяти-однорічний синок пролетів, а я - сорок сім років, голова сива, вдвічі старший за неї, - скрутив, завалив дівчинку! Та ще й перший! Ого-го! - Машину помітно трусонуло. - Костю! Костянтине, не їдь так швидко! - Різкий поворот, він процідив крізь зуби:
- Не вказуй мені, як їхати. Не забувай, хто за кермом. - Я глянула на спідометр. За сто. Нічні вулиці чорним мереживом пролітали повз вікна.
- Костю, ми в місті, а не на аеродромі! - Я вчепилася йому в плече, але він скинув мою руку. - Тут є люди, ти не можеш… - ще один різкий поворот - і раптом сильний поштовх. Чийсь тонкий, високий крик, машина здригнулася двічі.
Ми щось переїхали. Не щось, а когось, Марго. Істотна різниця. Крик не вщухав. Довгий, болісний плач. Костянтин насипав чортів і натиснув на гальма. Машина зупинилася. Я обернулася. Позаду, майже на межі між світлом фар та нічною темрявою лежав пес. Великий, здається, гончак. Він намагався встати, але не міг. Все ясно, хребет зламаний.