Завжди поруч - Михаил Гранд, Михаїл Гранд (2017)

Вітя та Віола поверталися з екскурсії. Вони виїхали з автостанції одного міста холодного дощового ранку, і дівчина усе ще у подробицях пам'ятала, як засміялася й сказала: «Поцілуй мене», – коли автобус проїхав крізь негоду, і салон залило сонячним світлом. І він поцілував її, а такі ж молоді хлопець та дівчина, що сиділи позаду, захоплено зааплодували.

Це було кращою миттю того дня. Гірша чекала на них за півгодини, коли вона повернулася до свого попутника, і їй на мить здалося, що він мертвий. А все тому, що він так спав, з похиленою на плече головою, моторошно відкритим ротом і пасмами скуйовдженого волосся, що впали на лоб.

Раптом він розплющив очі. Віолета відкинулася на спинку крісла, зробивши довгий тремтячий видих. Він спантеличено подивився на неї.

– Що сталося?

– Нічого. Просто те, як ти спав…

Він витер долонею підборіддя.

– Ой, у мене що, текла слина?

– Ні, – з полегшенням засміялася вона. – Але певний час ти видавався… неживим.

Віктор теж засміявся. Але наступної секунди сміх перетворився на надривний кашель, і веселощі відразу обірвалися, наче обрізані ножем. Водій зупинив автобус, щоб хлопець зміг подихати свіжим повітрям. Його нудило, він боявся, що його виверне прямо в салоні, і він зіпсує всім враження після цікавої екскурсії.

Автобус припаркувався на узбіччі дороги, по обидва боки якої тяглося нескінченне поле. Віктор зійшов на землю, але раптом ноги підломилися, і він зомлів.

Віола з водієм вибігли до розпростертого на узбіччі хлопця. Він дріботів ногами, немов копаючи собі могилу, але вже за мить застиг на місці й обм'як…

Незважаючи на те, що до Великодня залишалося не менше двох тижнів, усі навкруги активно готувалися до святкування. Однак для родичів і знайомих Віоли прийдешнє свято виявилося затьмареним раптовою смертю Віктора.

Сусіди постійно обговорювали цей прикрий інцидент. Про це говорили в автосервісі, де він працював, а також у барі, який вони часто відвідували, у її навчальному закладі – як їй здавалося, майже усюди. Усі згадували молодість Віктора й шепотіли про примхи долі, яка не дає змоги людині вирішувати власну долю. Надходить остання година – і ніхто не в змозі відстрочити її хоч на хвильку.

Але всі ці слова говорилися з тієї самої причини, з якої розносять порожні плітки – просто тому що є тема для розмов. Усього лише чергова тема для теревенів, без особливого співчуття до хлопця, його родини й близьких.

І лише Віола не могла змиритися з тим, що його більше немає. З кожним днем їй ставало дедалі гірше. Батьки намагалися по-своєму утішити доньку і пояснювали їй, що хоча земний шлях Віктора скінчено, тепер він щасливий в небесному царстві.

Вона не вірила жодному їхньому слову. Хіба існує десь краще місце, ніж поруч з нею на землі?

– Звісно! – із упевненістю сказала мати, коли вони сиділи на кухні. – Це небеса. Саме туди вирушив твій коханий. Ти вже повір.

– Це казки! Маячня! – крикнула вона, грюкнувши долонею по столу.

Жінка здригнулася й подивилася на свою доньку так, наче отримала від неї ляпаса.

Тим часом Віолета чекала на відповідь, яка б дала їй змогу змиритися з тим, що відбулося, й розкласти усе в голові. Слова близьких людей не допомагали їй, тому що вони ґрунтувалися на вірі. Їй же було необхідне знання. І щира підтримка.

Щоб полегшити страждання Віоли, батьки організували спільний візит до священика. Вони розмістилися у вітальні; він пригостив дівчину трохи підталим ментоловим льодяником, який дістав з кишені. І поцікавився:

– Віолето, ти віриш в існування Ісуса?

– Мабуть, так…

– І тобі відомо, що Бог відправив Ісуса на землю, щоб його смертю спокутувати гріхи людства?

– Напевно, так і було…

– У такому разі ти маєш знати і легенду, яка каже, що наш Спаситель загинув розп'ятим, а через три дні після смерті воскрес?

Віола похмуро замислилася.