Печера - Марина и Сергей Дяченко (2010)

Вона схлипнула. У вухах їй і досі метався, вдаряючись об стіни, цокіт бентежних ратиць.

Отже, це все-таки СТАЛОСЯ?

Серце закалатало дужче, та Паула встигла накрити його холодною рукою розуму. Найстрашнішого якраз і НЕ СТАЛОСЯ. А тому немає самосвітних лишайників з неясного сну, а є тільки сонячний промінець, вульгарний гном на ковдрі, бурмотіння радіо на кухні і – ось, нате вам!..

– Пауло, вставай!

Стефанин голос видає легку застуду й дедалі більше роздратування. Густий тупіт – це тільки здається, що галопує сотня кінноти. Насправді то Митик ганяє м'яча, хоч дитині начебто давно пора бути в садку… І найкраще – разом з м'ячем…

– Пауло, вставай!..

Вона блаженно всміхнулася.

Серце втишувалось. І висихав холодний піт. Зараз вона помиється, вип'є кави й подасться одержувати чергову прочуханку від Розганяя…

Вона засміялась. Іншим разом така думка викликала б напад депресії, одначе зараз їй шалено подобається жити.

– Пауло, спізнишся!..

Гуркіт. Це Митик перекинув м'ячем табуретку, о, йому сподобається, він повторить…

Так і є. Гуркіт. Паула потяглася.

А от якби ви знали, думала вона, шматуючи на тарілці жовту грудку омлету. А от якби ви знали, що зі мною… та ну його. Не годиться весь час про це думати, але якби ви всі – і ти, Стефано, і твій Влай, що вже годину як пішов на роботу, і ти, Митику, малий вилупку…

– Пауло, ти взяла червону заколку до зеленої сорочки?! Ти що, дальтонік?

– Та я не помітила…

– Їй-богу, Митика легше навчити, ніж тебе… Митику, негайно викинь муху.

– Та вона вже здохла…

– Тим більше викинь! Пауло, поміняй заколку негайно.

– Дай каву допити…

– Бігом-бігом, потім доп'єш, це одна хвилина… А то забудеш, так і підеш, без смаку, наче клоун…

– Клоунів не їдять, – припустив Митик. – Клоуни не бувають зі смаком…

Паула щасливо всміхнулася.

Якби вони знали…

Якби ви всі знали, думала вона, взуваючись перед дверима, де пришпилено було аркуш з яскравим фломастерним текстом: «Пауло! Йдучи, вимкни праску, плиту, кавоварку, телевізор! Не забудь годинник, бутерброд, гаманець, проїзний, перепустку! Перевір, чи замкнула вхідні двері!»

Якби ви знали, наспівувала вона собі під ніс, розкланюючись у ліфті з сусідами. Якби ви…

Двір заливало сонце. Паула міцно-преміцно заплющила очі, вдивляючись у червоне марево своїх зімкнутих повік. Якби ви знали… яке чудове життя. І яке воно ще чудовіше, якщо зрозуміти, ні, шкурою відчути, яке воно тоненьке…

– Пауло!..

Стефана звисала з балкона, потрясаючи білим згортком:

– Пауло! Легше Митикові, їй-богу… На!

Бутерброд у поліетиленовому пакеті гепнув на газон. Гойднулися ромашки.

Вона спізнилася хвилин на двадцять.

На сходовому майданчику стояв і курив Сава, оператор з чотирнадцятого каналу; іншим разом Паула шаснула б повз нього, не посмівши заговорити, але сьогодні гострий смак до життя звелів їй зупинитись, і усмішка вдалася сама собою:

– Привіт!

Усе, тепер Сава її запам'ятає. Тепер вона перестане бути для нього блідою асистенткою, яких на всіх поверхах телецентру хоч греблю гати. Тепер, можливо, при наступній зустрічі він сам привітається, перший…

Наспівуючи й цокаючи каблуками, Паула пройшла на робоче місце; секретарка Лора метнула в неї лютий погляд:

– Пауло!.. Щоб ти була здорова! Тебе Розганяй… Тебе пан Мирель уже… Ти йому інтерв'ю розшифрувала?

Цілих півхвилини Паула гарячково міркувала, про що йдеться, і встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потім, полегшено зітхнувши, ляпнула об стіл бувалим у бувальцях дипломатом.

– Навіщо так репетувати…

Кришка дипломата розкрилася, вивільнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула ніздрями гостренького носика; Паула сторопіло дивилася в надра власного портфеля.