Не судилось - Михайло Старицький

Белохвостов. Ах, mа соusinе[19 - Моя кузино (франц.)], не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!

Зiзi(пiдбiгае до Белохвостова, плаксивим голосом). Она сама… воображает много! Через… зтого урода достается только.

Анна Петрiвна. Они меня сговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная – и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, – чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюеться з Белохвостовим i йдуть далi.

Михайло. Ne vous chagrinez pas![20 - Не сумуйте! (франц.)]

Анна Петрiвна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).

Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша ii, проводячи по дорозi.

Павло(за вiкном). Ну, тепер – годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!

ВИХІД IV

Пашка i Михайло.

З школи виходять дiти з книжками, кунштуками[21 - Кунштуки – малюнки. Тут – абетка з кольоровими малюнками.]; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.

Старшi. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

Пашка входить i озираеться кругом.

Михайло(повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряеться на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкаеться принизити, осмiяти; а заступитись нема кому, i все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! i ти сюди прийшла? Яким способом? (Подае руку).

Пашка. А вчитись до школи.

Михайло. Хiба?

Пашка. Авжеж! Думаете – стара?

Михайло. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.

Пашка. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!

Михайло. Добре, добре еси задумала. i вивчишся?

Пашка. А чому ж нi? Аби хiть.

Михайло. А трудно здалося?

Пашка. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказуе, аж соромно.

Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?

Пашка. Нi, вона дома; у неi мати чогось слабуе, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, – ще за батька почала.

Михайло. Ти б ii, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.

Пашка. Добре. А що, вам подобаеться?

Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки – в свiтi нема!

Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неi.

Михайло. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?

Пашка. Та то, що у неi Дмитро е.

Михайло. Хто ж це?

Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнуе. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхае).

Михайло. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?

Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхае).

Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!

Пашка. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

Михайло. Овва! Злякались!

Пашка. Нi, далебi, – вiн страшний!