Лазарит - Симона Вилар (2013)
-
Год:2013
-
Название:Лазарит
-
Автор:
-
Жанр:
-
Серия:
-
Язык:Русский
-
Перевел:978-966-14-5871-9
-
Издательство:Клуб Семейного Досуга
-
Страниц:312
-
ISBN:978-966-14-5871-9
-
Рейтинг:
-
Ваша оценка:
Лазарит - Симона Вилар читать онлайн бесплатно полную версию книги
І лише тоді балачка пожвавилася. Аскалонець розповів, що він належить до тих невільників-християн, які тягають каміння й замішують вапняковий розчин для ремонту мурів, але їх майже не годують, тому, коли роботи нема, відпускають у місто, щоб вони самі собі шукали поживи. Оскільки Мартін з Аскалона тут уже не перший рік, його багато хто знає: доводилося і стійла в конюшнях чистити, і стічні канави, і помийні ями – одне слово, виконувати будь-яку брудну роботу за шматок коржа й миску юшки. Та вночі він мусить повертатися в напівзруйновану будівлю старої патріархії, де тепер казарми для невільників, які працюють на фортечних мурах. Якщо він не повернеться – його відшмагають, якщо трохи запізниться – відбудеться кількома ударами палиці. Але йому байдуже, він живучий, мов кішка, тому що народився на цій землі, а полонені лицарі із Заходу від тутешньої спеки й каторжної праці мруть, наче мухи.
Мартін натомість наговорив про себе якихось побрехеньок, принагідно всіляко нахвалюючи короля Англії, і захмелілий невільник теж узявся звеличувати Річарда – насамперед за те, що він підтримав короля Ґвідо, якому аскалонець був безмежно відданий.
– Щасливий король, що має таких вірних підданих! – зауважив Мартін, жестом звелівши господареві ще раз налити в глек вина.
Аскалонець добряче ковтнув, але, схоже, навіть він уже відчув, якою гидотою їх частують. Він скривився, наче хильнув жовчі. А може, від гіркоти, що, як зізнався білявий, не мав щастя особисто познайомитися з королем Ґвідо, коли той із дружиною Сибіллою жив у благословенному Аскалоні біля моря. Співрозмовник Мартіна, за його словами, мешкав тоді в маєтку свого батька неподалік Аскалона.
– Знав би ти, яка там земля! – п’яна сльоза скотилася по його щоці. – Які врожаї оливок і пшениці, які сади й виноградники!..
Він був хорошим помічником батькові, і той обіцяв призначити його своїм спадкоємцем, оскільки більше дітей Господь йому не дав. Але волю старого лицаря не виконали. Він загинув при Хаттіні, а його бастард змушений був покинути маєток та сховатися в Аскалоні, коли до мурів міста підійшов Саладін, котрий брав замки один за одним.
Мартін співчутливо похитав головою, його ж новий приятель розповідав далі. В Аскалоні він став воїном, і, коли батько загинув, йому ніхто не забороняв носити його герб – оливкову гілку на білому щиті. Коли в обмін на життя і свободу Ґвідо де Лузіньяна фортецю здали Саладінові, він був одним із тих небагатьох, хто не вирушив під конвоєм сарацинів до Єгипту, а разом із маршалом Вільямом де Шампером усе-таки втекли. Коли ж де Шампер подався в Триполі, Фіц-Годфрі не став його супроводжувати, а прийшов під Акру, сподіваючись, що удостоїться посвяти в лицарі за заслуги перед королем. Але з цього нічого не вийшло, бо за першої ж сутички сарацини забрали його в полон.
Почувши ім’я маршала храмників, Мартін здригнувся, а потім запитав, дивлячись на сп’янілого аскалонця поверх келиха:
– То ти пішов битися за людину, задля якої твоє місто віддали невірним?
Фіц-Годфрі, вишкірившись, посварився на нього пальцем.
– Ви, заморські лицарі, все бачите інакше. Але я тут жив і пам’ятаю, як розцвіла Свята земля за короткий час правління Ґвідо та Сибілли Єрусалимської. Юрми прочан, каравани з товарами зі Сходу й Заходу, сади, що розквітали у випаленій пустелі – там, куди за наказом короля прокладали зрошувальні канали… Але… – аскалонець п’яно гикнув, – Ґвідо був не таким, як Бодуен Прокажений. Бодуену завжди вдавалося стримати натиск Саладіна, а Ґвідо…
– Знаю. Він програв першу ж свою велику битву в долині Хаттіна.
Аскалонець п’яно заплакав. А потім заявив, що досі вірно служить своєму королю.
Мартін мовчав: вино на порожній шлунок зробило своє. Зараз він почує те, на що вже не раз натякав його тезка. Та часто траплялося так: люди, самі не помічаючи, вибовкували йому багато такого, що зазвичай приховували.