Лазарит - Симона Вилар (2013)
-
Год:2013
-
Название:Лазарит
-
Автор:
-
Жанр:
-
Серия:
-
Язык:Русский
-
Перевел:978-966-14-5871-9
-
Издательство:Клуб Семейного Досуга
-
Страниц:312
-
ISBN:978-966-14-5871-9
-
Рейтинг:
-
Ваша оценка:
Лазарит - Симона Вилар читать онлайн бесплатно полную версию книги
– Сеньйор лицарю, я розумію, що ви турбуєтеся про свою… гм… попутницю. Але галея зараз курсує уздовж узбережжя, охороняючи поселення від піратів. Імператор дозволив нам, генуезцям, розташуватися в Олімпосі на Лікійському узбережжі за умови, що ми охоронятимемо ці береги від набігів із моря. І ми цю умову виконуємо беззаперечно. Крім того – нехай простить мені святий Бернар! – за всієї поваги до ордену Храму, я не зобов’язаний доправляти родичок маршала де Шампера, куди їм заманеться, і тим більше – у супроводі їхніх вірних лицарів.
«Чудово! Він добре поінформований про наші із Джоанною стосунки!» – подумки потішився Мартін.
– Але ж сеньйор Чезаре! Як іще я зможу доправити у Святу землю цю шляхетну даму, яка здійснює прощу з доброю метою?
За спиною в Мартіна хмикнув капелан фортеці – отець Паоло.
– Проща? – дошкульно запитав він. – На землю, де проповідував сам Спаситель, прагнуть люди, які воліють позбутися гріха. Але дама, що ви її супроводжуєте, схоже, не кається, а насолоджується гріхом. І ви, орденський брате, не гірше за мене мусите усвідомлювати це й не потурати примхам сеньйори. Навіть якщо вони вам приємні.
Мартін уявив, як би за таких обставин повівся Обрі. Він спалахнув, угатив кулаком по столу і, не стримуючись у висловах, запевнив обох, що дама Джоанна де Рінель – взірець благочестя й скромності, а сам він суворо дотримується даних ним обітниць.
– Годі! – комендант фортеці так різко відставив чашу, що аж розплескав густе червоне вино. – Ми не ваші слуги, сеньйоре, і нічого вам не винні, тим паче, ви з добродійкою Джоанною порушили спокій гарнізону й нашого мирного містечка. Мені зусібіч скаржаться, що ви поводитеся… скажімо, не так, як належить вести себе із заміжньою жінкою лицареві-госпітальєру, котрий дотримується орденського статуту.
– Скарги? – відмахнувся Мартін. – Які ще скарги? – Проте не став заперечувати свого із Джоанною зв’язку, навпаки – дозволив собі безсоромно всміхнутися. – О, сеньйоре! Що ці схизматики знають про орденські статути? Нехай краще поглянуть на мою прекрасну попутницю, і тоді вони раз та назавжди збагнуть, що їхні смагляві, мов головешки, гречанки не достойні й черевичка їй розшнурувати!
Помітивши, що комендант уже ледве витримує його присутність, Мартін нарешті відкланявся, а насамкінець мимохідь зауважив, що через кляту забудькуватість знову не приніс грошей за лютню, куплену нещодавно в одного з помічників коменданта, але вже завтра неодмінно пришле свого зброєносця…
Покинувши покої коменданта, Мартін, гучно тупаючи, почав спускатися сходами, однак на півдорозі зупинився і двома безшумними стрибками повернувся до дверей. На його обличчі з’явилася усмішка – цього разу справжня: один кутик рота вище за інший, що завжди надавало їй іронічного відтінку. Він чув, як обурюється капелан: цей зверхній і безсоромний госпітальєр не лише не приховує любовного зв’язку із сестрою маршала храмників, а й поводиться так, ніби він начальник генуезького гарнізону – його підлеглий. Сеньйор Чезаре, слухаючи священика, похмуро хмикав, а потім додав, що завжди мав сумніви щодо благочестя іванітів.
«Ну, сеньйори, – пробурмотів Мартін собі під носа, – тепер ви мене точно не забудете! І якщо у вас хтось запитає, які я мав стосунки із сестрою маршала тамплієрів, із відповіддю ви не зволікатимете…»
Усе відбувалося саме так, як замислив Ашер бен Соломон.
Вислизнувши з вежі, де були розташовані апартаменти коменданта, Мартін опинився на фортечних мурах. Вони огинали край прямовисної скелі, а власне фортеця височіла на скелястому узвишші, що розстелилося над узбережжям і містечком Олімпос. Звідси добре було видно гірські відроги, над якими висіла рожева снігова шапка Лікійського Олімпу,[106] а внизу шумував прибій.